Хто з нас не мріяв, що нас почують?
Наш голос лунав на Франка, біля пам'ятника Шевченку, на площі Свободи, на Дерибасівській і на Соборній. Ми кричали «ганьба», робили картонки й інсталяції, читали промови. 15 тисяч людей виходили на протестну ходу Хрещатиком.
Ми думали, що це сила. До останнього дня ми не вірили, що влада свідомо вирішила нас не помічати. Що з нами взагалі ніхто не збирається говорити.
Ми не взяли ні масовістю, ні завзятістю. Тепер плануємо взяти іншим.
Від перших днів нам казали, що це марно. Протест — це хвиля, стихія: некерована, і вона поволі згасає. З кожним днем за нашими спинами ставало менше людей, які ще готові вірити. Зневіра взяла своє, і протести зараз на паузі.
Коли мітинги завершилися нічим, на площі лишилося маленьке коло: 50–100 людей, ледве знайомих між собою. Ми поговорили й зрозуміли, що не згодні сидіти, склавши руки, й чекати команди від інфлюенсерів, політиків, організаторів чи організацій.
Ми хочемо діяти далі. І тепер візьмемося за справу самі.
Ми, спільнота, що народилася на київських протестах, утворюємо горизонтальний протестний рух. Долучитися може кожен, кому близька наша мета. Ми продовжимо те, чого не вдалося досягти в першому колі протестів.
У нас уже є візія, задачі й команди. Серед нас медійники, блогери, викладачі, політологи, учасники громадських організацій, проджект-менеджери та юристи. Є ті, хто вміє рісерчити, і ті, хто жити не може без публічних виступів. Ініціативні групи вже працюють над низкою напрямів.
Ми різні, але нас об'єднують спільні цінності:
Історія протестних рухів показує, що своєї мети часто досягають саме такі спільноти, якою ми стаємо зараз.